Чорне море

Проникся я частково Кримом,

Проїхав я дорогою гірською,

На цих високих полонинах одне каміння,

І де-не-де видніються вершини вкриті лісом,

А в цих лісах татарське є коріння,

Яке потроху зрубують пихаті, можновладці, українці.

З гори спустившись, можливо роздивиться чудове та безкрає море,

Яке не в змозі охопити моє далекоглядне око,

Височезні кедри чіткої та стрункої форми,

І своєрідний заспокоюючий їхній запах,

Затримую його в собі із залюбки,

Щоб поріднитись, чи просто кроком стати ближчим до природи,

А далі по стежині, мене знайомлять із рікою,

Яка вже довгий час пливе із довгою косою,

І де вона бере початок не відомо,

Але я знаю, що продовжує життя у морі,

Бо море – це продовження життя для тих, хто хоче жити,

А не доживати чи то просто існувати.

І ось, дійшов я вже до нього,

Яке ж воно красиве, Боже!

І скільки тут людей не схожих,

У порівнянні з тими, що ведуть не зрозумілу гру,

Вони не справжніми здаються.

Не сміло ноги промочу у піні, затягують потроху хвилі,

Заскочити потрібно вже зненацька у стихію,

Цим самим подолати, від холоду тремтіння шкіри,

Пропливши кілька метрів під водою, відчутно стало вже душою,

Очищення пройшов, давно засівших в голові думок,

Про те, як далі буду жити, чи зможу я чомусь навчитись,

Чи знайду вихід хоч якийсь,

Можливо я на мить, відійду від проблем,

Можливо назавжди, хоча так мало віриться,

Але я доки тут, я ще живу, захоплююсь,

І відчуваю,як маю жити, і є таки чому навчитись,

І нема різниці, ким стану я, чи скільки буду мати грошей,

Головне, щоб не закрився від природи,

І не забув, як я дорогою до моря діставався,

І як у ньому я купався,

Хто – зна, колись можливо стану морем,

І мною також будуть милуваться.      

І знову все спочатку,- будній день,

І знову я прокинувся із відчуттям комка у горлі,

Мабуть це щось не те з здоров’єм,

Мільйони ліків випив я, мабуть це вже навіки,

Ну скільки можна?

Кожен раз, питаючи свій організм,

Я знов і знов, дратуючись все задаюсь питанням,

Вже став не висипатись, ще й на додачу,

Думки нестерпно стали роз’їдати із середини мене,

Моїми ж помилками, що допустився у житті колись,

Тим самим будять у мені сумління, яке не так вже легко подолати,

І це в той час, коли так хочеться поспати,

Вже намагаюсь злістю придушити,

Це протистояння між минулим і сумлінням,

І ось коли, я буцімто вважав, що легше якось стало на душі,

Тут злість відчула перевагу,

І десь під час роботи зачепився, і ще й добряче вдарився об щось,

І сонце ще занадто сильно припікало цілий день,

Чим розвело вогонь у серці,

Ну тут вже все, дістало, злість повністю взяла контроль,

Почав не класти, а кидати, хотів все поламати,

Кинути в вікно каміння,

Якби хтось обізвався у відповідь сказати:- та пішов ти!

І захотілося чим дуж це все покинути: проблеми, негаразди,

Пройшовши далі озирнутись і збагнути, що не можна так,

Бо як не як, це егоїзм.

Зроби перерву чи поспи,

Можливо просто потанцюй під музику на телефоні,

І ось нарешті вже стає помітно,

Що вже стає на місце голова, що на плечах повинна бути,

- Ого оце понесло!

Стоп, потрібно зупинитись, щось не так мабуть роблю я,

А не погана ця ідея, що пролунала в голові,

Ось так, мабуть і буду я робити у подальшому житті,

І ось вже щось доноситься у голові, мелодія дивна та нестримна,

І кричати хочеться:- Ассса!

Навкруги сміються люди і пилюка догори,

Заспіваю, затанцюю, - танець вітру в голові,

Звісно вам не зрозуміти, що таке боротись з гнівом, що краде шматок життя,

Треба якось жити, не чекати, а робити, не ревіти, а радіти,

Ну, а зараз треба жити, якби важко не було.

Читаючи думки

Пробач, що я не втілив твою мрію у реальність,

Ти викликаєш посмішку в мені, а я соромлюсь і зникаю,

Пробач, що не відчув при дотику долоні, тепла думок твоїх,

Що не підстроїв свого серця стук, створивши резонанс з тобою,

Я знаю, що маю здогадатись сам, хоча ти стільки натякала,

Мабуть така нестерпна та байдужа я людина,

Коли на лобі вже написано було у тебе:

Що не байдужий ти мені, що весело мені з тобою,

Що ти цікавий як проблема,

Що досить битися об стінку головою, коли ось двері я,

Вже курс четвертий, а ти все досі, пиляєш гілку на якій сидиш,

В той час, як я, вже почала, монтаж фундаменту, свого майбутнього,

В моєму ти проекті був Антон,

Та поступово тріщини в фундаменті ти став давати,

Що ще робити, я не знаю:

Ти байдужий, ти не слухаєш мене,

Ти не ціниш поглядом своїм, коли я модно одягаюсь,

Але ти знай, що довго я чекати не збираюсь,

І коли задумаєшся ти: - яку ж я кралю втратив!

Я вже далеко буду звідси, ми просто втратимо контакт,

Але ти можеш сподіватись, що доля виправить твої всі помилки,

Що виникали по відношенню до мене,

Але це тільки доля,

Ніхто не знає досконало, що наготовлено там у майбутньому мені.

Жорстока правда

І ось нарешті, ця особа вийшла з образу студента –

Майбутнього інженера-будівельника,

Нарешті припинила грати роль, точніше прикидатися,

Та закриватися квитком студентським,

Нарешті підсковзнувся на слизькій межі,

Він вже давно застеріганням нехтує:

Шановний, достатньо вже ходити по крихкому льоду!

За це відплатить він сповна,

Одного дня дорогою до універу,

У рюкзаку нестиме він тяжкий тягар незроблених завдань,

Та на підсиленні ваги цієї, уся та критика викладачів,

Бракує в тебе клепки в голові,і тями до предмету,

У касу гроші віднеси, тоді й балакать будем,

Але в студента обмаль грошей, тоді нічим не допоможу,

Останні ці слова додали тягарю ваги,

І раптом в лічені секунді уповільнилось життя,

І пішов під лід студент,

Повільно тіло йде на дно,

Красиво й так природно переливається із боку в бік його волосся,

Немов частина водяного світу він буде посідати дно,

Успішності серед студентів,

Яке посів він сам, частково також будуть винуваті, і ті всі колективи,

Які закрили двері перед ним, бо там лиш світлі голови,

і ті приймали, які користувались ним,як хто хотів,

З цієї миті він є вільний від дорослих настанов,

І переконань ким бути в цьому світі.

Не має сенсу борсатися, намагатись, доказати,

Те, чого насправді ти не вартий, і не в спромозі досягнути,

Чи навіть права посідати місце у суспільстві,

Знаннями заробляти копійчину, зробити вклад в майбутнє,

Корисним хоч для когось стати,

Немає знань, тому позиція одна, косити грішні гроші,

За роботу в якій підступно маскувати свої недоліки,

Прогавини у базових шкільних та фахових знаннях,

Егоїстом стати, а також хвальком та брехуном,

Із вуст уже брехливих та сп’янілих від кухля пива,

Закидати, - он бачиш той будинок, то я його з цеглини звів,

І так успішно грошей заробив,

Хоча і звів з дешевої сировини, оце розумник обдурив усіх,

Та байдуже мені!

Гей, бармен налий ще кухоль пива моєму другу,

І прикладом поганим став, і ще одна людина,

Крізь алкогольний рай, в якому так легко життєві труднощі долати,

Та ще й знайти багато друзів,

Так званих поплічників лихої справи будівництво,

Диплом якої, був скачаний бездумно з інтернета,

Таких дітей вже має наша матір Україна,

Історію її на двійку знаю я, тому не дивно,

Чому не маю зразкового я виховання,

Чому коли я промовляю:- Я справжній чоловік!

Одразу ж погляд падає у бік, від сорому мабуть,

Та, що там сором, від ганьби!

Задумайтесь над цим, та не дуріть самих себе й батьків своїх,

Так бридко грати роль студента, за спиною якого:

Лінь, брехня, розваги, купа грошей, егоїстична гордість,

 Зіпсований характер та прагнення здобути статусу «красунчик»,

Відсутнє слово совість, настільки затупилося це відчуття,

Що навіть вже здається, що у деяких людей,

Воно відсутнє з самих ще пелюшок,

Шматок лайна та трясця матері, скажу я на останок,

Лиш так я можу змалювати це письмо,

Закривши очі й далі жити, і сліпо вірити у «хеппі енд».   

Озеро огорнуте маленьким лісом

Пройшов іще один день, злипаються очі,

І я блукаю вже в снах,

Приємна втома після тривалого дня,

Який був насичений різнобарв’ям емоцій,

І тем для розв’язання проблем,

Багато питань і пропозицій лунало з різних сторін,

Крім цих всіх думок, нависло питання:- як здати проект?

Так швидко плине час, нічого не встигаю,

Та очищається мій розум, милуючись червоним сонцем,

З його неперевершеним заходом, зникають всі проблеми,

Але я розумію, що з його приходом, все повертається,

І цей шматочок часу, у певній мірі розслабляє,

Він не дає мені зірватись, підтримує в мені жагу боротись за життя,

Це як вода, що стимулює бігти далі по життю,

При цьому подавляє спрагу, втому, і страхи,

Що не встигатимеш долати перепони,

Що обженуть, цим самим знищать стимул далі бігти,

Що не посядеш перше місце,

І славнозвісне визнання, що ти чогось досяг,

Що вартий справді височити, на п’єдесталі переможців.

 Вже всі прокинулись, а я ще сплю, немов благаючи:

- Ну дайте додивитись солод сну!

Сніданок стигне на столі,

Прокинувся, бо вже навіяло смачненьким,

Наївшись досхочу кажу: - ой вже не можу, вже наперся!

Умив обличчя, розім’явся, із днем я привітався,

Робота вже чекала, а лінь мене тримала, сонливість їй допомагала,

Чи то так шпак співав, чи то я добре посміявся з брата,

Сьогодні першим буду я, сказавши:- що ж, за діло!

Одна за одною почали зникать причини,

Які були великою завадою мені,

Хіба не в радість працювати, коли там за городом,

Розкинулося озеро, огорнуте маленьким лісом,

Яке дає надію сподіватись, що не відніме матінка природа свої дари,

Що не образиться, яку вже кількість раз,

Нікчемним ставленням людини.

Я хочу досі відчувати, пройшовши босою ногою по стежині,

Яка веде у ліс казковий,

Побачив в ньому я людей нових, не схожими на інших,

На стільки їх змінив чарівний образ лісовий,

Для них завмерло сонце й небо,

Здавалося, що їх тіла іконою світились,

Немов у цьому місці зійшлися паралелі двох світів,

Можливо це те саме місце, перебування у якому,

Є останній спогад про життя стажденне,

І незважаючи на всі випробування долі,

Запам’ятати середовище, в якому так чудово побувати,

Мати змогу: бачити, вдихнути чистого повітря,

Доторкнутись до води, додавши інформацію про себе,

Яка навіки збереже діяльність нашу,

Як мешканця землі і як творця, що майже чисто жив,

Гріха тяжкого не вчинив, справедливим намагався бути,

 Із легкістю, в останнє, з ностальгією зітхнути,

І рівень вищий перетнути,

І після цього всього, образ лиш один:

Поляна в крашена квітками, метелики старанно опиляють їх,

Це є та сама формула єдина,

Яка повинна бути в житті у кожної людини,

Мабуть, це був лиш тільки сон,

І я здається вже запізнююсь нектар носити.

Прокинутися одного ранку із відчуттям, що я є чемпіон,

При цьому всього – на всього зловивши муху,

Яка вже цілий ранок, гуде над головою,

І щоб бадьоро зустріти день новий,

Достаньо лиш зробити пару кроків до вікна,

Впустити сонця промінь, роз’єднавши кінчиками пальців занавіски,

Ну от, активніше забігали зіниці ока,

Але залеженість видніється на тілі, у вигляді червоних візерунків,

При мінус двадцяти, відкрию я вікно,

Цим самим прожену, крізь тіло я мурашок,

Потрібно ж якось привести в роботу мізки,

Останні дні я взагалі, провів бездумно за комп’ютером,

І ліньки навіть було підвестись, щоб змусити себе зробить сніданок,

 Та що там готувати,

Хліб і ковбаса – сніданок чемпіона!

А потім з’їсти і промовити: - який паскудний бутерброд,

У ковбасі одна лиш тільки соя, та тверденькі часточки,

А он стоїть мішок з картоплею,

Та ну це чистити та смажити її, як правило годину,

З моїми навичками кулінара,

Вже краще проковтну цей жалюгідний бутерброд,

Ну добре, годі з цим, візьмуся за роботу,

Відкрию довідник до курсової, уважно прочитаю,

Здивовано примружу очі, потроху відчуваю,

Що вже втрачаю думку головну, насуплю брови,

При цьому мимоволі, наказую про себе,

Думай голова придбаю капелюха,

Ху - х втомився вже від курсової,

І як завжди лунає після цього обіцянка,

Що ніколи не повториться такого, що вчитися почну,

Що не буду більше відкладати,

А потім через певний час запевнити себе:

Та Боже скільки тут його робити,

Та я його за пів години максимум зроблю.

Ну як завжди і в цей раз відійду від теми,

І річ таку вам розкажу, яка останнім часом,

 Увагу зосереджує мою:

Пісні гурту «Колдплей», дають змогу відкинути теперішні проблеми,

Із головою занурюють у теплу та приємну ностальгію,

Щось на зразок заходу сонця за будинком власної оселі,

Цей помаранчевий неперевершений відтінок, він на всьому,

Він заворожую красою,

Він також підкреслює дрібнички,

які осторонь лежали, і непотребом здавались,

І лиш пильно придивившись, усвідомлюєш, як довго нехтував красою,   

 І вже тепер, при слові рідне місце,

уявлятимеш збережену навік у голові ось цю картинку,

Усе це спонукає пробачити когось, поцілувати, обійняти,

Чим дуж проголосити я кохаю!

Чи просто кінчиками пальців потирати долоню іншої людини,

І на душі так добре, немов в середині розквітла квітка,

І здається, що в житті моєму кращого моменту не було ніколи,

А іноді і сум находить, але як добре,

Що хоч за чимось,чи за кимось, можеш сумувати,

Бо без смутку важко оцінити ставлення людей до тебе і твоє до них,

І навчитися цінити кожен день такий прожитий,

 В щирих посмішках людей,

Прикутим дружньою увагою, і за це всього лиш треба,

Раз у тиждень готувати, торт прикрашений тобою,

За начинковою складовою, можна вкинути туди такого:  

Грамів сто взаємної уваги, двісті грамів жарту й сміху,

Безкорисно і безмежно бути вірним й виручати,

Де потрібно промовчати, йти на жертви не боятись,

І на цьому ставимо три крапки.

Іще під час пісень, чи то заходу сонця,

Може також виринати і приємний спогад,

Хоча й тривав всього лиш 5 секунд,

Але в середині був справжній емоційний сплеск,

Це як дарунок новорічний, це як стрибок із парашутом,

І той же самий перший поцілунок,

Але цей день вже добігає до свого кінця,

І я, в ці лічені секунди, із не великим болем відпускаю сонце,

Американці також люди, і їм потрібна теплота стосунків,

І натхнення подих,

Яке дає життєве сонячне проміння,

У супроводженні з приємною для слухового сприйняття мелодії,

Що довгий час лунає в голові, тим самим викликає радість у душі,

А для когось взагалі є ліками: від сліз, нудьги, розчарування,

І просто тій людині, якій в житті завжди чогось не вистачало,

Заповнює усі свої дірки, цим сяйвом теплим, помаранчевим,

Як апельсину сік солодкий,

А зараз пролунає звернення до друга,

Любий друже:

 Я знаю, що ти не такий як всі, і ні, я тебе не засуджую,

і саме за це ти мені подобаєшся, що такий, який ти є,

І не потрібно змінюватися, залишайся собою,

І не звертай увагу, що кажуть інші,

І так, нехай одним пофігістом на світі стане більше, але і тут є плюс,

Що ти є різно – кольоровий, чим відрізняєшся від інших.

І не сприймай так близько всі мої невдалі жарти,

Що у бік твій кинуті, і десь на дні в душі засівших,

І не засуджуй жорстко поведінку,

Яку спостерігаючи зі сторони,

Із впевненістю незнайомці кажуть: - божевільний!

І на останок всі скажем гучно Алілуя!

Цим самим посміємося з сектантів.    

Лють та гнів, розбещеність людей,

Сповільнила приплив нової інформації,

Тепер настав застій,

Чому так сталося? – Здивовано питають люди,

Простішого нема питання,

Мабуть забракло сили й волі перейти болото,

Яке самі ми натоптали.

Є люди, які глухі на критику, їм легше переносити свій біль,

Та тимчасовий стан нерозуміння фахової теми,

То теж така собі ділема, у наслідок чого депресія страшна,

А там як бонус на підхваті келех алкоголю,

Якщо триватиме і далі так – настане морок.

Та наживаються ті люди на горі пересічних українців,

Хто чітко визначив ті межі, якими виявляються,

Банальні, застарілі погляди людей на світ, який давно змінився,

Вже нерухомо борсається більшість, яка з дитинства мала все,

І не бажає більшого бажати, такий вже наш менталітет,

Байдуже все, байдуже й те, що предки наші збудували нам майбутнє,

Та хоч за те слід дякувати їм, що не у злиднях живемо,

Що ситі, що не мерзнемо,

Що не так працюємо, як раніше працювали,

Світу білого не бачили не розігнувшись,

Даремно мабуть сподіватись на прихід Месії,

Напевно безнадійна є діяльність наша на Землі.

Ну, вже не знаю я,

Чи прийде день, чи прийде час,

Як говорив колись апостол наш,

Мабуть я відійду у довгу сплячку,

І лиш тоді прокинусь я,

Коли сприятливим настане це життя,

А не якесь там існування з дотриманням ілюзій,

Що звуться нормами моралі,

Акторські ігри в різних ролях, до болю остогидли,

І досить вже на цьому, бо справді так дістало,

Я вимикаю сонячне проміння, до зустрічі в новому поколінні.

У наступному житті я стану співаком,

У піснях своїх й ритмічністю мелодій змушу:

Рухатись, жвавіти, посміхатись і радіти,

Тому, у кого мозок збій давати став, чи просто зависати,

Я віддаю себе всього у пісні,

Створивши шквал емоцій в місці, де збирається народ,

Якщо проблем багато стало, які самим не подолати,

Кому забракло віри, витримки чи волі,

Кому у душу наплювали, обдурили чи зганьбили,

Якщо нестерпним є життя твоє,

Знайди нагоду пропустити крізь себе,

Музичну хвилю позитиву,

Бадьорий зміст у пісні, які затьмарюють думки зловісні,

Знайшли потрібне місце,

Сколихнули серця стук,

Перевернули до гори ногами настрій,

Слова пісень, що в унісон лунають міцно,

Ну атмосфера просто варта Божої уваги,

Це справді неймовірне дійство,

Я відчуваю силу, яка з емоцій ваших вилітає,

І віддає заряд тим людям, що понишкли,

Ти не один такий убитий горем,

Потрібно поєднатись в пісні, щоб відірватись від землі,

Хоча б на крихітний період пісні,    

За те ти станеш сильний, в тих місцях свого життя,

Де зупинився, де застиг на місці,

Та заспівай же ти, не бійся,

Тут всі такі як ти,

Ми тільки вчимся.

Де істина захована скажіть мені панове?

З’явилася надія, що зміниться життя моє,

Бо вже зневірився у ньому, до поки не настане те,

Що в той момент,

Коли небесний простір затягнеться похмурими хмаринами,

Що темно-синій колір набували,

Теплий вітер пройде крізь тіло моє,

І струни нервові ослабить на мить,

Зів’яле, обвисле обличчя – розквітне,

І ось той блиск в очах,

давно такого не було зі мною,

Немов прокинулась в мені та сила предків загадкова,

Щось у середині з’явилось – настільки сильне відчуття,

       І серце сильно-сильно стало битись,

І захотілося пронестися всім світом,

Побачити усю красу земну,

Теплим вітром і темно-синім оксамитом наситити усіх людей,

Своєю радістю, яка дощем щосили увібралась в мене.

Блиснула блиськівка і грім гримить,

Дерева похилились в бік,

Від вітру листя шелестить,

Ця дощова хвилина пронеслася, мов хвиля позитиву,

Спекотні та нестерпні часом дні, мали просто зникнути кудись,

Інакше б пролилась вода з очей людей,

Похмурі хмари оточили обрій,

Закрили сонце від людей,

Вода сказала: - буде дощ!

Земля суха, тверда, у відповідь воді сказала: - дякую!

Почуті наші молитви: - сказала господиня,

А значить віра в Бога – ось, де істина захована панове!

І з того часу проросла зернина,

Де в серці землероба, містилась істина проста,

Працюйте й майте віру в Бога і не створіть ілюзію у голові.

Мрійлива будь дівчина і не соромся показати душі своєї,

Я янгол охоронець твій не дам нікому скривдити тебе,

Звільнись від тягаря проблем, будь вільною як пташка,

Пиху, амбіції, гординю, егоїзм, покинь усе і ти поринеш в хмари,

Там знайдеш книжку, розгорнеш її і ти почнеш нове життя,

Тяжке понуре та нудне життя не будуть правити тобою,

Тебе ніхто не вправі зупинити, лише повинна захотіти,

Ти тільки довго не барися, бо вирій часовий зачинить двері до мети,

Ти тільки згоду дай мені, не бійся я з тобою, руки твоєї не впущу ніколи,

Я твоїм крилам силу дам і ти полишиш свої спогади сумні:

Про злую мати, про діда з пикою хмільною,

 Про тую каторжну роботу, без крихти хліба на душі,

Той жах людський, що майже кожну душу губить,

Твоє нещасне тіло не витерпить вже цього болю,

Не зможеш заперечити ти долі,

Лиш роздивись навколо, розшир свій горизонт можливостей,

І вітер із рясним дощем пронесеться, і все минуле твоє розіллється,

Сонячний промінь в руці прокине жагу до життя у тобі,

І вже на твоєму обличчі не сіяла приємна, ласкава усмішка,

Легкий, пухкий вітерець ніжно підніме тебе до небес,

В гармонії танцю оновиш життя,

Вітряний танець здійме над тобою пелюстки троянд, що охоплять зі мною,

В мить спалахне все іскрою до болю твоє невблаганне іство,

Твій теплий голос літає наче птах, зігріє дорогу тобі людину,

Приголубить та залишить, лиш теплі спогади про тебе,

Якою б не була людиною, головне, що ти була з родиною,

Добро в тобі воно є нескінченне,

І ось настав твій час, і ти зробила вибір, не бійся, ти знаєш, що робити,

Сходами з неба зійдеш ти до парку,

В радужній сукні почнеш танцювати,

Голосом ластівки всіх чарувати,

Тяжкі всі проблеми розвієш в думках,

Усі навкруги, старі й молоді візьмуться за руки й забудуть про все,

І впадуть як камінь з душі всі проблеми й негоди,

Всі ми брати у цьому житті,

Де кожен повинен розкритися, себе знайти, і роздивитися,

Прикрасити твій світ багато чим можливо і навіть є до кого прихилитися,

Ти чесною працею все досягнеш: лад у сім’ї, хороші стосунки,

Всі добрі якості будуть з тобою,

            Не йди по шляху спокуси й лукавства,

Божої правди більше тримайся.