Перша соціальна мережа на селі - gorodok.rv.uaПерша соціальна мережа на селі - gorodok.rv.uaПерша соціальна мережа на селі - gorodok.rv.ua
Сайт твого села - останні новини, цікаві обговорення, корисна інформація

Андрій Овсійчук (Кент) - про АТО, життя, майдан

Андрій Овсійчук (Кент) - про АТО, життя, майдан

Виріс я в селі Городок, там і навчався до 6-го класу. Потім жив окремо від батьків, навчався в м. Рівне, в 23-й школі. Далі закінчив Національний університет водного господарства і природокористування, за спеціальністю інженер геоінформаційних систем і технологій. Працював не за спеціальністю – був далекобійником. Бо за моєю спеціальністю єдина можливість влаштуватися на роботу тоді була – це поїхати в Росію. А Росія мені якось з дитинства «не комільфо».

Під час навчання в університеті встиг відслужити в армії, служив в Києві у Внутрішніх Військах, в конвойній роті – возили по Україні ув'язнених, хто мав довічний строк перебування у в'язниці. Під час виконання службових обов'язків отримав травму і був комісований по закінченню терміна служби, деякий час служив писарем батальйону, а вже згодом ми стали полком. Це був 2005-2006 роки. Відновився в університеті та закінчив навчання.

Коли в Україні відбувалася Помаранчева революція, був там з перших днів, пам'ятаю, як ночували на Майдані, потім – величезне розчарування у владі.
На другий Майдан вже особливого бажання їхати не було. З друзями домовились, що поки обходитиметься без жертв – ми туди не поїдемо, було якесь передчуття що такий варіант можливий. Домовленість була між мною і моїм майбутнім сержантом. Ми такі собі два друга – любили фільми про війну, про спецназ, дивились і часом навіть плакали.

Один мій товариш, колега по роботі в той час їздив на Донбас, возив продукцію і десь за 2 тижні до того, як на Майдані почались розстріли, попросив: «Поїхали зі мною, бо одному страшнувато, а ти хлопець бувалий!» Я згодився і ми вирушили. Поїхали навіть не через Київ, а через Вінницю. Їхали в Горлівку, Дебальцеве, Єнакієво, Луганськ, Донецьк. Ту місцевість я добре знаю. І тоді над нами місцеві жартували: «Брати-бандерівці приїхали!», але ставлення було нормальне. Питали нас: «А как у вас там? У вас там же такое творится!». Відповідали, що все нормально. Потім в'їжджали в Харківську область – як інша країна: до цього правили люди, а тепер міліція. Такий контраст був, ніби дійсно потрапили в іншу країну.

Поверталися назад ми 20 лютого, перед розстрілом і проїжджали Київ. Я мав залишитись на Майдані. Мій кум служить в інкасації одного з банків і я домовився про три бронежилети. Ми збирались втрьох – я, Саша і Петя, друзі мої. Петя тоді був вдома і мене вмовили поїхати додому, зібратись всім разом і тоді повернутись до Києва.

Поїхав в Рівне, поки ми зібралися, доїхали до Житомира, і кажуть: «Все! Міліція відступила, всі події сталися!». Якби я тоді залишився в Києві, потрапив би в гущу подій. Коли доїхали до Києва, встигли лише побачити Юлю Володимирівну на підборах у візку! Залишились на ніч там, ховали бронежилети під куртками, соромно було, що і так не встигли.
Поверталися додому дуже розчаровані, але казав своєму майбутньому сержанту: «Брате, не переживай, все тільки починається!». Було в мене таке відчуття, що це лише початок…

Потім події в Криму. Я ж служив у ВВ, пішов до своїх, щоб мене відправили куди-небудь. А вони кожен день мені говорили: «Приходь завтра, післязавтра, через 2 дні. Немає нікого!». Я не витримав і 3-го березня пішов у військкомат, щоб виписали мені направлення на комісію. Направлення мені виписали, але на комісії розкусили мене, що я комісований був. Відправили на перекомісію, там потрібно було зробити КТ голови, коштувало тоді це десь 500 гривень. А з грошима тоді було дуже погано і так образливо стало – сам хочеш, ідеш, набирають всіх, а тут тобі не дозволяють. Не пройшов я ту комісію. Перша хвиля була набрана, орієнтування було на Крим. В військкоматі питали: «На Крим підеш?», я казав: «Піду скрізь, куди скажете!». Але тоді так і не пішов.

Нас з одного села вирішили йти четверо, 4 друга! Але ми нікому нічого не говорили, щоб не тягнути за собою – раптом хтось загине, а потім як матері його сказати, що я його взяв… То ми окремо один від одного, нічого нікому не кажучи, призивалися. Потім дізнався, що два моїх друга, два Олександра, один – мій взводний, інший – заступник командира взводу, вже були на полігоні. Ще один вже пройшов комісію, але ще був вдома.

Я знову прийшов в військкомат (добре, що мене попереднього разу не запам'ятали), взяв ще раз направлення на комісію і зробив зовсім по-іншому. Щоб вже пройти точно! Пішов в іншу лікарню, військового квитка я з собою не брав і десь за півгодини я пройшов ту комісію! Відбувся приблизно такий діалог:
– Здоровий?
– Здоровий!
– Доброволець?
– Доброволець!
– Спец у всьому?
– Спец у всьому!

І мені скрізь печатки поставили. Назар (той, який у нас четвертий), дзвонить і питає, чи йду я. Кажу, що йду. Виявилось, що ми обидва збирались йти в четвер, 4 червня.
Ми їдемо на Тучинський полігон і потрапляємо у взвод разом з двома Олександрами. От і зібралася наша «чудова четвірка» – командир взводу, заступник командира взводу, гранатометник і я – стрілець.

Почали ми проходити підготовку, тим часом нам в військкоматі видали більшу на три розміри форму, їй було вже років 15: один день – і ми її повикидали.
Отримали першу зарплатню, купили собі по формі і берці. Також люди з села скинулись і допомогли коштами.
Приблизно півтора місяці ми на полігоні відточували свої навички – хто що згадував, хто лише вчився, дехто взагалі приймав присягу (були й такі, наприклад, Вітя – суперлюдина: залишаєш його на посту і спати можна спокійно).

Все йшло добре і от 2 липня забрали мене з полігону і вирізали апендицит. А 16-го стояли вже на платформі для відправлення. Стоїмо ми, четверо городоцьких, в охороні ешелону, підходить сержант і питає мене: «Ти, взагалі, зможеш?». Кажу: «Я в будь-якому випадку з вами! Трохи тугіше затягну бронежилет і все нормально буде!»
Не знали ми куди їдемо – чи охороняти атомну станцію, чи під Крим, чи на Донбас. Кажу: «Мужики, якщо Дніпро переїдемо – точно їдемо на Донбас!»

Така ситуація була ще – проїжджали ми Кіровоград, стояли в охороні з Назаром і на пероні жінки, віком десь, як моя мама, стояли і плакали. Я питаю: «Чого ви плачете?». Вони кажуть: «Вас же там повбивають!». Кажу: «Що ж ви нас вже хороните? Ще рано!».

Але бойовий дух був на висоті – всі хотіли , нас же довго не відправляли, а ми вже збиралися, заяви писали.
Мали їхати всім батальйоном в Донецьку область, сектор Д, але тоді у нас з озброєння було: 1 БРДМ для розвідки і шкільний автобус «Богдан». Це взвод АГС, група снайперів, група розвідки і по гранатомету в кожному відділенні. Шкільний цей автобус зменшений (для дітей) і з металевими поручнями – коли сідаєш там в бронежилеті, то встаєш довго, а як вибігти швидко – це з області фантастики. Ми жартували тоді, що це наша «братська могила». Але так і воювали на тих автобусах. Вишикувались ми з тією технікою і чекали наказу. Комбат не хотів їхати – розумів, що немає з чим нам воювати.

Стали ми в селі Розівка. Вибігає хлопчик, років п'яти, питає: «Вы солдатики?» – «Так, – кажу, – солдатики!». Він: «А где ваши танчики? Это ваши танчики?» – «Ні, – кажу, – не танчики!». І він весь час дивувався де наші танчики. Це була багатодітна сім'я – 5 чи 6 дітей і всі прийомні. Вийшла мама їх, я зрозумів, що чоловік її бив (на обличчі сліди були), і винесла нам 3 літри молока. Ми ж їм тушонки дали, ще щось там зі своїх запасів. Питали, де її чоловік, а вона каже: «Пішов за ДНР воювати» Хоча і вона, і діти так патріотично налаштовані. А малий, то взагалі – боєць. Так я запам'ятав ту сім'ю...

Потім ми відійшли в Запорізьку область охороняти склади боєприпасів.
Одного разу їздили з контррозвідкою відпрацьовувати завдання по безпілотниках, і один хлопець читав про Савур-Могилу, які бої там були в другій світовій за цю ключову висоту. Ми тоді не звернули уваги, але та висота нас переслідувала просто.
А 6 серпня ми офіційно ввійшли в сектор Д і були направлені в Кутєйніково, охороняти 26-ту бригаду, САУ-шки їхні, які на той час бомбили Савур-Могилу – горіла вона постійно, навіть не знаю скільки тонн туди наші зарядили.
Потім з'явилась інформація, що зайшло близько 30-ти танків противника, це після боїв за Степанівку, і рухались в нашу сторону. Тоді за координати нашої арти, 26-ї бригади обіцяли 250 тисяч доларів, так вони точно крили сепаратистів.

Там села з такими назвами – Благодатне, Мирне, але не відповідають вони дійсності. Зовсім не відповідають!
Заступили на чергування, лежимо і лиш пошаруділо щось, потім розриви і дим. З нами там Вася був – балакучий такий хлопець – він все знає, але нічого не бачив, і каже: «Наші луплять!», кажу: «Кент, по нам лупанули!», а він все сперечається. Тоді ж був перший обстріл з «Градів», міномети працювали по нас постійно. Довелось нам вивозити САУ і відходити в Кутєйніково. Були там на хлібозаводі, потім туди ще штаб 8-го корпусу приїхав.

Наша друга рота неправильно зрозуміла наказ і відійшла аж в Запорізьку область, то з нами залишились 26-та, розвідники, снайпери і ті, котрі правильно зрозуміли наказ.
Три дні ми їздили охороняли САУ-шки і тут приходить командир 26-ї і каже, що потрібно 2 людини. Вони ж думали, що ми якісь супер-розвідники чи Blackwater ходячий. Ми ж ледь не пішки ходили, коли ті САУ-шки охороняли. Був тоді я, мій взводний, Малий і старшина – прості, звичайні люди. Але треба 2 людини. Мали їхати я з ПКМ і Малий з АК, сержант ображений був, що не покликали його, то відібрав АК у Малого і поїхав зі мною.

От командир дивізіону 26-ї питає: «Сказати, куди їдете?», сержант каже: «Можете говорити, ми все одно поїдемо!». Той каже: «На Савурку!». Ми ж і не розуміли – Савурка, то Савурка, ну бачили, що вона горить. Ну, війна така – до кінця не розуміли, куди ми їдемо…

Завантажились на Шишигу (ГАЗ-66) і поїхали – ми з сержантом, 10 корегувальників 26-ї і один розвідник, Вова. Водій такий був, ну так не хотів їхати, так боявся, і машина – гріється, кипить. Ми коли доїхали, то перехрестились просто, що вона нас довезла.

Доїхали до нашого крайнього блок-посту перед Савуркою вже, заночували там. Було таке тоді, що багато хто просто відмовлявся їхати на висоту. На самому блок-посту стояли 2 танки, 2 «бехи» – і танки, і один екіпаж «бехи» відмовились. З другої «бехи» зголосився їхати лише механік Рома, його оператор-навідник відмовився.
Кажу тоді сержанту: «Якщо Рома сам їде, то ми точно поїдемо!»

Приїхали ще близько 50 десантників з 25-ки, Петя Потєхін вишикував групу, яка мала відправлятись і каже: «Хто має бажання поїхати – крок вперед!». Все було добровільно, ніхто нікого не примушував. Вийшов Сергій Стегар, він сапер, і з ним ще двоє – Руслан і Денис, вийшов Сашка (його потім пораненого з Савур-Могили забрали, я з його АКСом йшов), загалом десь 7-8 їх вийшло, всі решта відмовились їхати.

Супроводжував нас БТР зі спецурою, «беха», наша Шишига і Краз – така колона.
Через міст в Благодатному не змогли переїхати, він розбитий був, поїхали іншою дорогою. Їхали біля російського кордону, як завжди, заблукали – це нормально.
Біля підніжжя висоти стояла 51-ша бригада – батальйон чисельністю в роту – тих, хто залишились живими. В них там перекинута в воду «беха», все навколо обгоріле.

До Савур-Могили ми доїхали без обстрілу. А в той час бортом везли хлопців до Кіровограда туди ж, то їх обстріляли. Казали, що «літун» ледь лопатями по деревах не йшов – красень. Казали, що бачили уламки збитого раніше СУ-25, а вже від Кутєйніково до Савур-Могили не було взагалі нікого.

БТР спеців доїхали з нами лише до села у підніжжі висоти, з нами не піднімалися – не знаю, яке в них було завдання, але нас вони провели. На саму висоту важко було проїхати навіть нашим двом машинам – там «Гради», як гриби, стирчать, все в уламках, все розбите було. Хлопці, котрі були на висоті страшенно дивувалися, як ми поїхали до них. Тоді там було 11 бійців з батальйону «Крим», Темур Юлдашев і Ігор Гордійчук «Сумрак», який командував обороною висоти.

Був Вовка там, хлопець з Красного Луча, його перед тим мали відправити в ДНР, та вирішили перевірити «на вошевість» – а найкраще це зробити де? – Правильно, в найгарячішій точці! Цікава людина – «Калаш» розібрати не може, але про зброю знає все.

Нас двох перевели з батальйону «Горинь» під командування 26-ї. А вже з 26-ї нас забрав під своє командування Петя Потєхін (він сам з 95-ї був, але його бригаду тоді вивели і він був з 25-ю), тепер ми переходили під командування «Сумрака». Людей було мало, тож на той час такі комбінації були звичні.

Піднялись ми на висоту і почали шукати окопи, а тим лише нірки – всюди граніт і щоб прокопати сантиметрів 20, треба лопатою години дві працювати. Реально, такі окопи були, що ми там поміщались 2-3 людини та й то, як кільки в банці. Сиділи навприсядки, бо глибше вкопатись було нереально – бетон, кристалічний щит. Там були гранітні плити, ними накривали оті ямки. Ми з сержантом побували в окопах хлопців і почали копати свій – для тієї кількості людей, існуючих до того було мало.
Все розбите, пам'ятник ще стояв, але теж розбитий був, все в воронках.

Недалеко було розбите кафе, в підвалі якого був штаб. Ігор Гордійчук забрав нас з сержантом туди. Старшим в штабі був Темур Юлдашев, бо Ігор то був там, то йшов на висоту – там відстань метрів 15-20. Заступали на чергування по черзі – Темур, я, сержант. Потім в цей же штаб ми приносили поранених.

19 серпня, здається, почали по нас працювати, я ще під такі обстріли не потрапляв – невіруючі почали вірити і молитись! Темур – він такий спокій вносив, навколо метушня, страшно було – комусь більше, комусь ще більше, а він розповідав нам різні історії. Пам'ятаю казав: «Я – луганський мєнт і одного разу, коли зупинили мій батальйон «Темур», вийшов і кажу: «Забирайте мене, а хлопців не чіпайте!», так і потрапив в підвал СБУ». Його там катували, струмом били, він казав, що хлопців навколо нього розстрілювали, а його залишали – хотіли зламати. Не вдалось їм це.
Казав: «Я молився завжди, просив у Боженьки Янгола – щоб прилетів Янгол і забрав мене! – важко йому морально було. – І що ви думаєте? Мужики, прилетів Янгол до мене – Су-27! Прилетів і влупашив по тому будинку СБУ – двері відкрилися і я, дівчина, що зі мною була, і Нацгвардієць, вийшли з камери, пройшли сепарський блок-пост, сіли в таксі і поїхали!». Місяць потім переховувалися у знайомих, поки потрапили до своїх!». Він після того постійно говорив: «Завжди моліться, вірте, Бог допоможе! Я просив Янгола і мені він прилетів – наші СУ-27 ж сині, з крилами – 100% Янгол!».

Я цю історію потім багатьом розповідав. А там, де був Темур, був спокій. Багато розповідав про своїх дітей – в нього п'ятеро дітей! Він – людина з Майдану, знав багатьох і багато хто, знали його.

А Ігор Гордійчук – під час кожного обстрілу забігав в кожен окоп і питав: «Братка, ти як?». Нас з сержантом він називав – «зьома», бо ми земляки з Рівненщини. Казав: «Саня вже в нашому спецназі, заберу до себе! Андрюха, ти як?», я казав: «Страшнувато в вашому спецназі – давайте виживемо, а там побачимо!»
В нього був британський бронежилет – з крилами, з коміром, то ми його називали «Бетмен». Жодного обстрілу не було, щоб він просидів в штабі, ні – він на висоті! В кожен окоп заглянув, кожного запитав. Немає обстрілу – відпочиває, хоча б годину-дві поспати, бо вночі взагалі ніхто не спав.

Під час цих перших обстрілів були поранені двоє десантників . Потім Вова-танкіст разом з Потєхіним сиділи в окопі, перед ними був такий «чугуняка» і вони надіялись, що танчик, який постійно по нас працював, його не проб'є. Одного разу під час обстрілу між ними ще сидів Саша – зовсім молодий хлопець, років 20-21 йому. Хлопці втрьох обнялись в тому окопі і сиділи. Потім Петю поранило в плече, Вові ноги-руки переламало, як шарніри. А Саша між нами сидів і молився. Вовку потім принесли до нас в штаб, він так до тями і не приходив, ми спустили його в село, але потім дізнались, що він помер, не довезли.

Петя тоді був у нас вже поранений, я йому вколов знеболююче, він почав розповідати, що саме почався обстріл і подзвонила дружина йому, почала розказувати, що в них вдома машинку пральну прорвало і затопило. Петя каже: «А тут такий обстріл, що незрозуміло чи виживемо! А вдома затопило». Сміялись тоді, такий собі чорний гумор. Розповідав також про дітей своїх – в нього двоє їх.

Потім поранило Темура – не встиг одягнути тактичні окуляри. Він виглянув з окопу, вдарив танк і осколками граніту йому пошкодило очі. Одне витекло, а іншим він бачив, слабо, лише силуети, але бачив.

Медика в нас не було, зв'язківця в нас не було. Хто знав щось по медицині – був медиком, хто знав, як на клавіші натискати – був зв'язківцем. Виживали, як могли.

21 серпня впав пам'ятник на Савур-Могилі, ми цього чекали, знали, що він впаде, бо всі підходи були заміновані. Розуміли, що впаде, та не розуміли куди, бо він був прострілений з усіх сторін. І так сталося, що з одного місця ми хлопців забрали в інші окопи, а на те місце ліг пам'ятник.

Чиє село внизу було – ми не знали, виявилося, що 51-ша бригада звідти пішла. Зв'язок був майже відсутній, могли іноді зв'язуватись через російський роумінг. Така ситуація: ці 10 корегувальників і розвідник, яких ми охороняли, вийшли на свого командира. Той сконтактував з 51-ю бригадою, звідки «беха» виїхала на висоту і хлопці заскочили на неї. Командир спустився і питає: «Ви куди?», ті сказали, що від свого командира отримали наказ їхати звідти. Механ, який забирав їх, сказав: «Хлопці, більше машин сюди не буде!».

Ми з сержантом почали думати: 26-та, яких ми охороняємо, їдуть, то ніби і нам би треба було. Сержант вже почав збиратися. Підійшов «Сумрак» і каже: «Хлопці, прошу вас, залишіться! Відвезу вас потім бортом в будь-яку точку України!». Кажу сержанту: «Залишимось – загинемо 100%». А він мені: «Кєнт, розвернись і подивись – їх реально мало!». Стою я з кулеметом і кажу: «Залишимось тут назавжди», сержант: «Треба, значить треба!». Я розвернувся і пішов на позицію, а вони поїхали. На Савур-Могилі ми були до кінця.

23 серпня нас залишилось 24 людини – 20 в строю, і 4 «300-тих». Закінчилась вода, добу вже сиділи без води взагалі. З «300-тими» вийти не зможемо, тому сидимо далі. Підмоги немає. Командир каже: «7 серпня мала бути 79-та бригада нам підмогу, мали розвантажитись з платформи!». А їх все не було.

Після всіх цих ситуацій Темур казав: «Мужики, нікого не звинувачуйте! В кожного є виправдання – в когось сім'я, комусь страшно. Ми залишилися і нормально. Така доля. У тих, хто пішов – своє виправдання, чому вони пішли, у нас своє виправдання, чому ми залишилися!» Потужна людина!

Ніхто не хотів їхати за нашими «300-тими». Поїхали лише 2 групи з батальйону «Горинь» – двоє, а потім семеро. Всі вони потрапили в полон тоді і 24 серпня «марширували» на так званому параді полонених.

В селі на блок-посту їх взяли, ми ще цього не знали. Вони приїхали вночі, і їх відразу ж пов'язали. Всю ніч я їм дзвонив, вони не відповідали. На ранок передзвонили самі і старшина каже, мовляв вони не можуть виїхати на висоту, щоб ми спустились до них і принесли поранених туди. Цього зробити ми не могли, бо й до села було далеченько. Ми якось говорили з сержантом, я кажу: «Наші хлопці «попали»!» Сержант каже: «Та не може такого бути!». Кажу: «Точно! Ніч у них був відсутній зв'язок, а тепер хтось із них подзвонив і кличе нас туди». Потім якось так сталося, що старшина передзвонив і говорив не на гучномовці, я запитав, чи вони «попали», старшина підтвердив.

Потім поїхала наша друга група, їх було семеро – снайпери і начмед. Вони також потрапили в полон. Їх обміняли в вересні, але наслідки того полону багато хто ще до цього часу відчуває. Тоді ми дзвонили до своїх, казали, щоб вже нікого не відправляли до нас. Сиділи так з сержантом, кажу: «Саня, прикинь, ми ще тут живі, а вони вже через нас там в полон потрапили!». Потім, коли їх зустрів, просив пробачення.

Потім до нас прорвалися розвідники харківські на L-200 з донецькими номерами. Не знаю, як їм це вдалося! Казали, що на під'їзді спочатку запинили, а потім дали по газах! Там вже були сепаратисти. Вони забрали наших поранених – Темур, Сергій, Ванька (він піднімав український прапор над Слов'янськом) і ще один, ім'я не пам'ятаю. Цю машину в селі біля Савур-Могили розстріляли. Темура там вбили, того хлопця також, Ванька потрапив в полон, Сергій ще тижні 2 переховувався, потім його знайшли. Хлопців потім обміняли, а що з розвідниками, які їх вивозили, я не знаю.

Нас залишились 20-ро. Без води взагалі. Нам привезли один ПТУР без блоку управління. Для того, щоб тримати Савур-Могилу, нам потрібно було всім не спати. Багато людей там не треба було – 30-35 людей було б цілком достатньо, але їх не було. Тому кожні ці 2 години, поки тримали бій, щоб наша арта дала відповідь, були задіяні всі, хто на той час там був. Поки були корегувальники, наші сипали чудово – сепари бігали всі просто. Красиво було…
Потім артилерію корегував сапер, було складніше і оборону доводилося тримати довше, хоча обстріли меншими не ставали. Знали б сепари, хто проти них сидів на Савурці – «збірна солянка».

Ігор Гордійчук не хотів покидати висоту взагалі. Ми знали, що найближчі наші війська – ті, що штурмують Іловайськ. Арта до нас не доставала, крім «Точки У» і «Смерчів» до нас нічого не долітало. Але таку дорогу зброю по нас ніхто не випускав і не мав би випускати. Я так розумів, що завдання в нас там було героїчно загинути…

Та ми зробили, як в кіно – дві карти склеїли, розділилися на 2 групи – 6 чоловік, це група «Сокола» була і нас, 14 чоловік – група «Сумрака». Одні не знали, як будуть йти інші. Перша група пішла, трохи пізніше вийшли своїм шляхом і ми. Йшли 3 ночі і 4 дні, з однією флягою води на дві людини – за першу добу і випили її. А потім дійшли до річки, яка ж та вода смачна була! Дійшли до Многопілля, це був штаб, звідки штурмували Іловайськ. Мали ми перегрупуватися, набрати боєприпасів і йти далі пішки. Командир вирішив залишитися тут, тоді було близько 600 людей під командуваннями генерала Тимчака, якщо я не помиляюсь. В них також вже закінчувалися боєприпаси, було подвійне кільце навколо.

28 серпня з 16:00 до 22:00 було перемир'я – обмін вбитими, пораненими, полоненими. Десь в 23:55 командир мене випускає з пораненими. Генерал намалював карту, по якій я мав їхати. Тілько-но ми виїхали з Многопілля – і по нас відразу почав міномет працювати. Ми ввімкнули аварійку і їхали, думали, що просто кладуть міни зліва-зправа , просто лякають. Нас мали спочатку пропустити росіяни, потім сепарські блок-пости. В Камазі лежать важкопоранені хлопці.

Заїхали ми на позицію росіян – «Бехи», ПТУРи стоять, одного ми переїхали, заїхали в окоп, кажу: «Туши світло! І роби центрифугу!». Водій нагнав пилу і періодично вмикав-вимикав світло, щоб не розуміли звідки ми виїхали. Росіяни почали по нас бити, але точно не могли вогонь покласти, бо самі по собі будуть стріляти. Трассерами лупили і трохи промахнулися. Так ми й виїхали, добре, що «Камаз» – нормальна машина. Повернулися ми, я ввімкнув телефон, сказав командиру, що нас обстріляли, щоб за нами не їхали, а поверталися на базу. За нами мала бути ще одна машина – Вовка з нашої групи і в третій машині – мій сержант. Всі ми мали вивозити поранених наших з Многопілля до своїх.

29-го – вихід з Іловайська, «зелений коридор». Спочатку мали їхати «врозсипну», але нас сформували в колону. Доїхали до одного села і знов почали по нас бити, а в тому селі і люди були місцеві. Я знову на «Камазі», він був з металевими бортами, тому думав, що «калаш» не візьме точно – і те добре. Там їхала наша група, командир в машині був, ми по периметру.

Колона була досить велика, але їхали хто на чому – на пожежній машині, на «Богданах». Росіян ми пройшли, а потім прийняли бій. Хоча боєм це важко назвати – нас просто розстрілювали. Я сидів крайній і бачив, як танк потрапляє в «Богдан», мені відразу уявились ці 30 людей. Потім залп і потрапляє в «Газель» – водій, випадає половина тіла, намагається повзти і «потухає». Це була 8:05 ранку…

В нас були російські полонені, ми розподілили їх по машинах і росіяни це знали, але це їх зовсім не зупинило. Вовка наш під час обстрілу вискочив з «Камазу», у повному знарядженні, з броніком, боєкомплектом, я намагався його витягнути, але занадто високо було, не зміг підняти. Кажу: «Заскочи в «Газельку» до сержанта». Так він і зробив, сів лише поряд з сержантом і почав бити міномет. Сержант був без бронежилета, мали б йому в живіт прилетіти осколки, а прилетіли Вові збоку. Так він і стік кров'ю на руках у сержанта. Машина загорілася потім і він згорів в ній.

Смішний такий хлопець був, розповідав, що в нього є дві доньки і теща. Я намагався знайти його сім'ю, але це не наша територія зараз. Його сім'я, мабуть, так і не знає, що з ним сталося. Їм він тоді сказав, що поїхав влаштовуватись на роботу, але не поточнив, куди саме…

А потім знов перемир'я. Росіяни були настільки близько, що навіть без біноклів можна було їх роздивитися. Знайшли ми сержанту бронежилет, якраз вставляли пластини – і знову танк вдарив. Цього разу по «Кразу», де лежали «200-ті» наші. Вибуховою хвилею зачепило нас, оглушені були, нас посікло і просто засипало кістьми. Перед нами стояв пацан – його розірвало, взагалі… Як ми тоді вижили?…

Першу травму ноги я отримав ще 19-го на Савур-Могилі, а другу – коли зіскакував з «Камазу» під час вистрілу танка. Ходити вже особливо не міг, розірвав зв'язку, 2 меніски, коліно постійно блокувалось – більше повзав, ніж ходив.
Нам постійно погрожували: якщо не здамося в полон, то по нас «Градами» будуть працювати. Наскільки я зрозумів, в них було завдання знищити якомога більше наших, а далі як вийде. Так званий «зелений коридор»...

Полон все-таки був, 2 дні. Ми були в Кутєйніково, в полі біля хлібозаводу, де стояли з самого початку. Був серпень, але холодно було дуже. Пам'ятаю, що їли кавуни. Кавуни – це супер, поїв і попив одночасно! Хто міг ходити, брали плащ-палатку, збирали ці маленькі кавунчики і приносили нам. Різати їх не було чим, а в мене була ще з Савур-Могили така маленька карточка – «Молитва Солдата», то ми її замість ножа використовували.

Про те, що ми з Савур-Могили, мовчали. Якби зізнались, хто знає, що було б. Там або до останнього, або ніяк. Російський майор, який нас охороняв, казав: «Ребята, я не хочу с вами воевать! У меня батя украинец, с Шепетовки, я горжусь этим! Но у меня есть приказ, я человек военный! Поймите, он – Путин, он кормит мою семью, а я не хочу с вами воевать!» А я думаю: «Ну, а що – нормально ж, коли людей 200 розстріляли за півгодини, то чому нам воювати».

Гордійчук при тому обстрілі сидів справа в машині, він був у спорядженні, а осколок йому залетів в голову. Тоді його витягли, але думали, що він помер. Був там один офіцер, який був знайомим з Ігорем, забрав його документи. Коли були в полоні, хлопці пішли за Гордійчуком і виявилося, що він живий, але лежав на ношах обличчям вниз. Ми його відразу навіть не впізнали – він був таким здорованем, а після того бою, здавалося, що кілограмів на 20 схуд, дуже блідий був.

Потім була домовленість, що батальйон «Донбас» залишається, і всіх решту віддають через Червоний Хрест. Нас забрали, куди везуть, ми не знали, то більше всього боялися, щоб в Росію не забрали, щоб «кіно» з нас не знімали. Поранених забрали окремо. Привезли в Червоносільське, і Гордійчука також туди привезли. Поклали його окремо, до нього навіть не підходили, як до інших поранених. Доступу до нього не було. Думали сказати, що це підполковник Генерального Штабу, може б йому надали допомогу. Але потім його забрали кудись.

Коли дізнались, що він живий, дуже раді були! Цей чоловік два серця має, це приклад для всіх командирів!

Після того я довго проходив лікування, переправляли мене з одного госпіталя в інших. У Львові не знайшли фінансування для операції мені на коліні. Потім зробили вже в Харківському шпиталі.

І ось взимку 2014-го, мене виписували вже зі Львівського шпиталю, я виходжу на КПП вже, і чую, кажуть: «До нас Героя привезли – Гордієнка!», я кажу: «Може, Гордійчук?». Відповідають – може, й Гордійчук. Я зрадів неймовірно, ще думав, чи згадає, чи не згадає мене, все таки сильне поранення було!

Він був з дружиною, я зайшов до нього в палату, кажу: «Командир», він: «Зьома, ти?!!». Приємно дуже було…

Потім я повернувся я на службу, а в липні 2015-го демобілізувався, отримав третю групу інвалідності.

До речі, на Савур-Могилі нас «не було». Хто був відданий офіційно наказам, ті були, а нам сказали: «Чому ви туди поперлися, хто вас просив?». Дехто нагороджений орденами, а про декого навіть на словах не згадали.

Потім повернувся додому, вчився ходити. Вдома депресія, почуття провини, нестача адреналіну. Скучав за війною. Знаєте, когось запитали, чи було страшно, а він сказав: «Спочатку страшно, потім звикаєш, а потім без цього жити не можеш!». Воно дійсно так – затягує війна й не відпускає… Кажуть, що кохання врятує світ! От і мене частково врятувало, не було часу про війну згадувати.

На початку спілкування з тими, хто не був на війні, було таке, ніби ми з різних планет – я їм про одне, у них очі квадратні. Вночі, бувало, кричав, своїх шукав, в полон потрапляв, виходив з оточення, знову Савур-Могила була. Працював з психологом, зараз трохи акліматизувався, рідко такі сни бачу.

Плани мої з того часу, як був на війні, не змінились – сім'я, діти. Для цього ми і воювали. Якось один сімейний мені сказав: «В мене сім'я є, чому мені туди йти?», я йому: «Слухай, якщо міркувати твоїми поняттями, то в тебе діти є, а в мене нема – то чому б тобі не сходити на війну! А ми там саме тому, щоб не йшли такі, як ти!». Він каже: «Коли прийдуть сюди – я піду!», я кажу: «Коли прийдуть сюди – ти будеш в Польщі сидіти!»

Коли приїхав в село, сержанта мого не було, він назад в батальйон повернувся після полону, а мені всі казали: «Герой! Герой!». Мене обурювало, коли так говорили. При виході з Іловайська я побачив і запам'ятав одну картину: маленька могилка, я не міг зрозуміти, чи то рука була, чи нога, просто прикрита шифером. І з двох гілочок перемотаний шнурками хрестик! Розумієте, от для мене та людина – Герой. Та, яка загинула, ми ж ще живі, а їх вже немає…

1860
RSS
Анатолій Конопуд
21:12
Просто неймовірно, це мій сусід, бігав по вулиці такий собі хлопчик і тут на тобі.
Моя б воля, я зняв би фільм і замість того Г, що по інтеру показують, калічачи мізки людям, пускав би на провідних каналах тв.
12:59
по тв неварто, там і так всяку єрестьнесуть… а от фільм це класно…
Загрузка...